Щира Я: Наталі Литвин

Вона — приклад для натхнення та мотивації. Її історія успіху щиро заворожує та дає віру, що, справді усе можливо. Кожен із вас знає цю дівчину, яка закликає здійснювати усі свої мрії та докладати чимало зусиль, щоб забезпечувати собі найкраще.

Тендітна, ніжна, чутлива, але дуже сильна — Наталі Литвин.

Насправді, скажу, що у нас був доволі щільний робочий графік. І я настільки сильно була впевнена, що все буде добре, що навіть про це не думала. Мене якоюсь мірою дивувала настільки сильна паніка навколо. Я завжди вважала, що це провокації і наводила своїй аудиторії чимало аргументів для того, щоб вони не хвилювалися. Хоча, на той час було досить багато порад як бути у випадку війни. Насправді, ми заздалегідь мали придбані квитки у подорож, яка була дуже омріяною. Тому, 17 лютого ми вирішили таки полетіти за кордоно. Без жодних хвилювань.

2. Ранок 24 лютого, яким ви його запам'ятали, які були тоді ваші кроки, емоції?

24 лютого ми зустріли у Мексиці, якраз до цього, тиждень подорожували. Саме до цього дня відбувалось багато паніки, хвилювань. Всі наче знали, що щось можливо трапиться, але до кінця ніхто не вірив. У нас була дуже велика різниця у часі, приблизно 8 годин. Тому, коли наших близьких розбудила війна, у нас це був вечір і звичайно, що відчуття страху та шоку переповнювало. Ми не могли повірити, вважали, що це жарт. Та, коли розпочалися перші вибухи, я не могла зібрати свої думки та слова в одне русло.

3. У який момент свого життя ви зрозуміли, що хочете жити в Україні? Чи було відчуття того, що потрібно перечекати?

Ми усе своє життя знали, що хочемо жити тільки в Україні. Тобто, у нас, звичайно, є можливість подорожувати чи пожити в іншій країні. Але, ні це не про нас. Усі наші подорожі завершувалися тим, що ми завжди хотіли додому. У нас є своя прив'язаність до країни, до своєї квартири, улюблених закладів, людей. Усього. Тому, коли розпочалося вторгнення з'являється сильне відчуття повернутися додому. Бути у своєму комфорті, а для нас — це наш дім.

4. Як ви допомогаєте собі, коли складно емоційно?

Звичайно, що довелося адаптуватися. Нас змусили це зробити. На жаль, потрібно приймати реальність такою як вона є. Намагаємося навчитися із цим жити. Так, це складно, але потрібно. Тепер наша буденність складається із війни на 99%. Так, ми щодня допомагаємо, волонтеримо і яке б сильне бажання відволіктися не було — все одно війна поруч. Що мені підіймає дух? Це позитивні новини. Вміння зібрати себе, помічати більше доброго, я постійно пишу військовим, спілкуюся із ними, підтримую. І це моя сила та мотивація. Бо усі ми рідні.

5. Як знаходити силу у теперішній реальності?

Звичайно, що складно. Бо ми повертаємося до звичного життя і трішки забувати про війну. Так не потрібно. Бо забудемо ми — забуде увесь світ. Ми мусимо робити певні ривки по допомозі, нагадувати про це. І мені дає силу, коли хлопці дякують за допомогу. Коли є можливість трішки поспілкуватися із ними, почути їх. Це мене окриляє і дає усвідомлення, що не потрібно зупинятися. Бо це рахунок на життя.

6. Із якими посилом, ви б звернулись до усіх зараз?

Насправді, зараз новий час. Ми живемо у новий період. У нас сформувалася певна нова етика, якої слід дотримуватися. І якщо ми дозволяємо собі повертатися до звичного життя, потрібно пам'ятати завдяки кому. Усе це не просто так. Ми могли не мати усього цього, якби не наші захисники.

7. Як ви гадаєте, наша перемога нас чекає? І що зробите першим, коли ми вже переможемо?

Однозначно, ми переможемо. Це без сумніву. Тут важливо — коли та якою ціною. Потрібно приймати рішень, щодня. І дуже багато. І не завжди усе залежить від нас. Але наші хлопці, люди впевнені, що ми переможемо. Це точно!

Я дуже хочу зібрати усіх рідних, близьких. А ще хочу зробити велику подорож Україною. У мене багато бажань та мрій. Найбільше хочу, щоб все було добре та ми усі були живі та здорові.