Моя історія війни

Історія війни.

Історія кожного із нас.

Посмішка на вустах

У блакитних очах спокій.

А всередині, в душі, страх

Безмежний, жорстокий, глибокий.

Він захоплює кожну клітинку,

Поглинає усе без жалю.

Він не знає ні в чому зупинки,

Він пекучіший вже від вогню.

Не залишив вже місця легеням

Не дає навіть кисню вдихнути,

Відчуваю себе мішенню!

Чи я зможу колись це забути?

Тут навколо усюди сирени

Чути постріли, в паніці люди.

У новинах: "все буде добре!"

Але вибухи знову чути...

Я спокійна була цілий місяць,

Поки ти тримав мою руку.

А тепер я гублюсь, ховаюсь,

Це якась невимовна мука!

Знаю ти мене захищаєш,

Закриваєш моє синє небо!

Але що буде далі ти знаєш?

Як же тут мені жити без тебе?

Я сама в тихих і глухих стінах

Тільки голос в новинах лунає!

Я так хочу до тебе в обійми,

Та самотність це все, що я маю...

September та ваші історії:

Історія Маргарити

Існує цитата «Якщо у тебе є мирне небо над головою, ти щаслива людина». Одного дня ми втратили це.

Був ранній ранок, коли наші життя розділились на «до» і «після». Спершу, я прокинулась через нічний жах і почувалася дуже дивно, я відчувала початок війни. Це крутилось у моїй голові і всередині була тривога. Я вирішила поспати трохи більше.

Згодом, я прокинулася через телефонну розмову між мамою і тіткою. Голос моєї тітки був тривожний та сповнений сліз. Коли я згадую цей момент, я іноді згадую її посмішку і сміх. Коли я почула цю розмову, відразу все зрозуміла, незважаючи на те, що я не знала, про що вони говорять.

Але я запитала «Що відбувається?» і мама відповіла «Я не знаю. Мабуть, почалась війна». Це перша фраза, яку я бажаю нікому ніколи не почути. Я не можу описати свій внутрішній стан на той момент словами, немає мови, яка допомогла б мені. Я тільки можу сказати, що сильно плакала. Була 6:30 ранку.

Мама почала збирати речі. Ми провели весь день перед ноутбуком, дивлячись новини. Тієї ночі був перший раз, коли мені було страшно лягати спати. Пам’ятаю момент, коли я заплющувала очі, почувалася неймовірно втомленою.

Наступного ранку, я прокинулася через вибухи. Моє життя було абсолютно іншим. Ми провели весь день у підвалі. Це божевільне почуття, коли ти стоїш на вулиці і життя здається звичайним, так як деякі люди гуляли зі своїми собаками або йшли до магазину. Згодом, ти чуєш звуки вибухів/пострілів і біжиш у підвал, біжиш у невідомість. Сльози іноді супроводжують тебе.

Всі наступні дні я провела з мамою і бабусею. Я прокидалася і відразу чула ці звуки. Чула їх постійно: зранку, вдень, ввечері, вночі.

Одного дня я сиділа у свої кімнаті, шукаючи щось в інтернеті. В цей момент літак пролетів над нашим будинком. Я пам’ятаю те почуття: твоє тіло трясеться, всередині все перевертається, сльози вкривають щоки. Це один з найяскравіших моментів війни, який я впевнена, що буду пам'ятати завжди.

Однієї ночі мама, бабуся і я прокинулися через дуже сильні звуки. Ми побігли у ванну. Ти просто біжиш туди, навіть не знаючи, що відбувається, тому що усвідомлюєш, що життя може змінитися через секунду.

Після 12 днів війни ми з мамою поїхали, взявши лише два рюкзаки з собою. Це почуття, коли ти лишаєш свою домівку, і не знаєш, коли повернешся.

Ми витратили дві доби на дорогу. Коли ми приїхали і почали жити там, було таке дивне відчуття: складно усвідомити, що люди в інших країнах живуть своїм звичним життям, поки ти ховаєшся від бомб. Деякі люди казали нам: «Насолоджуйтесь красою іншої країни/міста. Але я не можу. Тому що я приїхала сюди не подорожувати, а щоби мене не вбили. Я часто кажу мамі про бажання поїхати додому. Іноді вона говорить про те саме, але іноді відповідає: «Це неможливо наразі. Там бомблять. Нас можуть вбити, і не буде більше життя». Це друга фраза, яку я бажаю нікому ніколи не почути. Їх всього дві, але ж…

Одна з моїх найбільших проблем називається «провина вцілілого» у психології. Це означає відчувати провину за те, що ти у безпеці. Це супроводжує мене постійно і я відчуваю сильні муки.

Я думаю, є тільки один висновок : речі, які війна змушує нас відчувати, є дійсно страшними.

Історія Софії

Доброго вечора. Я з міста Ірпінь, Київська область. Хочу поділитися своєю історією війни. 24 лютого я прокинулась в 8 ранку, перше що мені сказали батьки: "Йди подивись в вікно". Я подумала, що випав сніг, але ні. Я побачила величезний затор, стояло багато машин, всі намагались виїхати, люди бігли з пакетами, сумками, тваринами. Весь день ми дивились новини. Над нашим будинком почали літати ракети, винищувачі. Було дуже страшно, я боялась кожного вибуху, і молилась щоб снаряд не влучив у будинок. Потім до нас приїхала хрещена, боялись всі разом. Через 3 дні ми переїхали до хрещеної. 27 лютого в наш дім потрапив снаряд. Слава Богу, не в нашу квартиру, загорілись квартири вище, нашу квартиру добу заливало кип'ятком через пошкоджену систему опалення. Мої батьки дуже плакали через це, ми їздили на квартиру і вичерпували воду, перетягали меблі і речі у іншу, більш суху кімнату. Потім нам довелось ще раз змінити місце проживання. Тоді не було світла, опалення, води, зв'язку і інтернету. Все більше літало ракет та винищувачів, вибухи було чутно поряд, дім трусило. В один день снаряд влучив у пошту біля дому, мій тато стояв в цей час на вулиці, думала нас не стане. Кожного дня я плакала і молилась, щоб ми прокинулись. Сиділи у холодному підвалі, чули вибухи. Потім вирушили бігти. Машину довелось залишити теробороні. Нас довезли до церкви і потім ми йшли пішки до мосту, під звук вибухів і стрільби. Там ми сіли на автобус і поїхали до вокзалу. Коли сідали на електричку до Львова, була сильна давка, мами з дітьми кричали, щоб їх пропустили, і тоді я злякалась і заплакала. Судячи з новин та фото, в нас повибивало всі вікна, це виглядало страшно. Довгий час я плакала за це все, але зрозуміла одне: найцінніше-це наше життя. Я дуже рада що я, мої батьки та родичі в безпеці.

Вірю в нашу перемогу. Слава Україні!

Історія Власти

Плітки про війну ходили від людини до людини, мабуть, за місяць до початку цих жахливих подій. Але ніхто не вірив до останнього. Навіть незважаючи на те, що роздавали листівки про першочергові дії під час війни, незважаючи на статті ЗМІ на цю тему, ніхто не був готовий. Але чи можна підготуватися до цього? Я вважаю, що ні. Ані морально, ані фізично до цього неможливо бути готовим. Я з тієї категорії людей, котрі планують свій кожен день, складають плани на рік. Що ж я усвідомила за цей час?

По-перше, що всі твої плани можуть зруйнуватися за одну секунду. Все, що ти планував, полетить шкереберть та ти нічого з цим не зможеш зробити. По-друге, я насправді почала цінувати кожну хвилину свого життя. Я зрозуміла, що це кайф - їхати зранку в транспорті на роботу, коли там людей набагато більше, ніж повинно бути. Це кайф - чекати на тролейбус чи трамвай на зупинці в навушниках, насолоджуючись улюбленими треками. Кайф-стояти в черзі за своєю улюбленою кавою. По-третє, необхідно казати своїм коханим про свої почуття кожного разу, поки є можливість. Тому що не знаєш, коли в тебе ще б ще буде шанс. Я знаю, що зміни за цей час зі мною пройшли кардинальні. Та чи погані вони, чи хороші-покаже час. Сподіваюся, він буде у кожної з нас.

Історія Насті:

Російські артисти, деякі з вас співали в Україні голосніше всіх, зараз ви стали німі? Інфлюенсери, деякі з вас народилися в Україні, а зараз у москві, ви сліпі? Дехто з них набрався сміливості викласти пост з білою картинкою і написати : "нет войне" в надії на те, що українці будуть захоплюватися ними. У вас певно погане уявлення про нас. У нас свої кумири і герої. Ми захоплюємось ЗБРОЙНИМИ СИЛАМИ, які дарують безпеку, ми захоплюємось українським народом, який зупиняє орків, ми захоплюємось дітьми, які народжуються у підвалах, які віддали своє життя заради вільного майбутнього. Названі знаменитості, не засмучуйтесь, до вас у нас є почуття, почуття ненависті.

Світе, зроби усіх зрячими, подаруй людям каплю співчуття, зроби усіх голослівними і нехай кожен має гарний слух, бо інакше ви нас не почуєте і не зрозумієте!

Схаменіться, це не фільм, це — війна. Війна в Україні. Війна у нас. Знаєте, ми - сила!

Український народ не здасться, а коли ви будете вітати нас з перемогою ми будемо впевнені, що вона є тільки нашою заслугою. Слава Україні!

Доброго вечора, я з Херсону. З початком війни ми з хлопцем вирішили жити з батьками, бо разом спокійніше. Вже 30-й день наше місто під повною окупацією жорстоких виродків. Кожного дня ми виходимо в місто в пошуках їжі по адекатним цінам. Вистоюємо черги довжиною у життя… це нас не засмучує, ми так «гуляємо». Нормальних продуктів залишилось дуже мало, ліків взагалі немає, аптеки закриті. Сусіди намагаються допомагати один одному медикаментами. В центрі міста росіянці зайняли Херсонську ОДА і почуваються як вдома. Все місто кишить «визволителями», що легко підходять до нас пошмонати речі і телефони. Наших активістів викрадають та залякують. У місті вбито вже від 300 жителів. Кількість вбитих по області ніхто не знає, дехто так і залишається лежати на трассах біля розстріляних машин. Про нас не забули, але до нас дійдуть в самому кінці. Коли місто настільки збідніє, що без роботи залишаться абсолютно усі. Ми щасливі, що місто загалом поки що ціле… але ми готуємось до найгіршого.

Історія Юлі, з Житомира

Я прокинулася 24.02.22 від вибуху. Довго дивилась у вікно і не могла зрозуміти, що відбувається. Чоловік, прокинувшись, сказав: "Тобі здалося. Лягай спати, все добре"

І я лягла. А о 7:00 подруга написала:

"Юлька, вставай! Війна почалася!"

Перше, що я відчула — розпач. Я плакала годину, бо розуміла, що тепер буде. Я знала, бо бабуся розповідала про 43-44 роки. Я знала...

Що я робила напередодні? Я їздила на епіляцію до свого майстра у військове містечко неподалік міста. І запевняла її, що війни не буде, що це неможливо у 21 столітті. Я помилилась...

Саме в це військове містечко прилетіла перша ракета. Далі було багато новин. Вибухи в місті, тривоги, літаки. Боже, ці літаки прилітали щовечора і я заспокоювпла себе тим, що рахувала вибухи. 1,2,3,4...два літаки відстрілялися, можна спати. Потім було 8 березня. Два вибухи у місті, один в 500 м від мого дому. Будинок здався картонним...але встояв.

В цей день у мене сталась перша істерика. Я ридала кілька годин поспіль і в голові було одне питання: "За що?". А далі...далі я почала розуміти все.

У мене 5 сімей родичів в росії, всі військові, і всі вірять, що нас "лікують від нацизму" - всі вони пішли за кораблем.

Я відписалася від усіх російських блогерів, навіть тих, які висловлювали підтримку. Я стала чистити свій плейлист від російської музики, я стала придивлятись до продуктів на полицях, щоб не купувати товарів окупанта.

Всі ці дні, як у тумані, всі як один. І, навіть, коли в наше місто прийшла тиша, вона мене лякає. Я боюся тиші і темряви...щовечора як на голках.

Але зараз, на 40 день, я вже знаю відповіді на всі запитання: чому? за що? Вже знаю...

І знаю точно, що ніяка сила не змусить мене жити під владою окупанта, ніщо не змусить мене жаліти росіян, ніщо не переважить їх злочинів - це ненависть на віки!

Я не знаю, що нас чекає ще найближчим часом, але точно знаю, що робитиму після перемоги. Нам важливо змінити свій менталітет настільки, щоб нас ніколи в житті більше не пов'язували з росією. Ми маємо назавжди зрозуміти, що це не братній народ. Ми - окрема нація! Зовсім на них не схожа. І це має бути постулат, незламний, довічний!

Слава Україні!

Історія Насті

Я не спала усю ніч, бо готувалася до пар в університеті.

Ранок 24 лютого. Я прокинулася раніше,бо подзвонила хрещена мати і сказала, що почалося,що бомбардували Миколаїв-моє рідне місто. На той час я перебувала в Харкові. Незабаром почула декілька вибухів і почала плакати та казати батькові,що не хочу помирати. Дивно, що найпершою на думку спала згадка про смерть? Мабуть...

Через декілька днів ми з батьком приїхали до Миколаєва. Він пішов на фронт, а я залишилася з хрещеними. Кожну ніч я проводила у підвалі. Одного ранку мені було дуже моторошно, бо почула, як над будинком пролетів літак...

З кожним днем слухати новини ставало нестерпно тяжко, бачити усе жахіття було боляче...

22 березня батько прийняв рішення відправити мене закордон. Я знову плакала, бо наша розмова по телефону здавалася прощанням. Коли я перетинала кордон з Молдовою, то почула декілька вибухів - то з кораблів атакували Одесу. Так я попрощалася з Україною.

Зараз я у безпеці, але все ще чуючи гучні звуки та шум літаків, я здригаюся.

Коли розмовляю з родичами по телефону, я благаю Бога, щоб вони залишилися живими.

Раніше я у нього не вірила, але зараз усе змінилося. Раніше я не цінувала батька так сильно, як зараз, не казала йому, що кохаю його так часто, як зараз .

Мені боляче, що я не вдома.

Зараз моє тіло знаходиться в іншій країні, але душею я вдома!

Раніше я хотіла працювати та жити не в Україні, але зараз я впевнена, що хочу провести усе своє життя на Батьківщині!

Я вірю у нашу перемогу, вірю у краще...

Війна змінила мене. Я вже давно не сміюся від щирого серця, меня здається, що радіти чомусь - це незаконно.

Та незабаром я повернуся додому! У цьому я впевнена на 100%

Дякую, що дали можливість висловитися. Стало легше. Все буде Україна!

Ще на початку лютого я почала чути від свого знайомого німця, який цікавиться інформацією в світі, що начебто біля українського кордону збираються війська орків. Я дівчина нервова, просила його про це мені не казати, але я вже про це думала щодня. Десь 14-16 лютого я вже через нерви не могла зоспокоїтися, не могла зусередится, нервовий стан був жахливий. Казала батькам, що щось буде, а вони казали не перейматися, що точно знають, що жодної війни не буде, максимум - заворушення на сході. Але вже 24 числа зранку, коли я прокинулася як зазвичай,вибухів я не чула, я взяла в руки телефон і побачила купу пропущених викликів від батьків. Передзвонила їм, сказали, що наче там щось відбулось. Попросили прийти до них, там молодший брат, сходити з ним і накупити їжі. В ніч з 24 на 25 ночувала з батьками, вони казали все ще казалин неперейматися, спокійно спати, хоча стріляло вже сильно. 25 числа тато ще пішов на работу, в обід повернуся і ми поїхали на дачу, взявши з собою родичів, двоє з котрих - прихильники радянського союзу. Їхали з розумінням, що ми повернемося ввечері додому в Київ, як зазвичай. Але ні. Наша дача знаходиться в селі Дмитрівка, це буквально 2 км від житомирської траси, приблизно 4-6 км від Ірпеня та Бучі. З Ірпеня ми отримували електрику та воду. 26 лютого підірвали міст в стоянці і ми зрозуміли, що до Києва нам не доїхати. І почалося найстрашніше. Оскільки захватили Ірпінь та Бучу, в нас разом з ними зникала електрика, Інтернет, на початку ще їздили електрики, ремонтували. А вже на початку березня, як не дивно, електрика зникла повністю. Потім вода і газ. Але про це пізніше. В нашій сім‘ї почалася своя війна, адже бабуся та дядько на стороні Радянського союзу, якщо дядько проводив з нами час, намагаючись не висловлювати своїх думок, то бабуся сиділа всі 2 тижні, що ми буди на дачі, в маленькому будинку, шо також знаходиться у нас на участку. Всі 2 тижні ми чули звуки війни зі сторони Ірпеня та Ворзеля, а крім того російські війська підійшли до Дмитрівки, оточили наше село. Звуки, які ми чули, не передати словами. Так близько, так голосно. В ночі ми кілька разів дивилися в вікно і бачили зарево де йшли бої. 6-8 березня в нас повністю зникли електрика, вода, газ. 8 березня прокинулися, було дуже тихо. Мама сказала татові, що дають виїхати. Ми зібрались дуже швидко, взяли родичів і виїхали. Раніше цього зробити не можно било, адже розтрілювали на трасі. Поки ми їхали в більш безпечне місце, нам подзвонила сусідка, сказала що бомблять так, як ніколи раніше, а на наступний день орки зайшли офіціально в наше село. Нещодавно отримали відео і фото з села, наш дім наче вцілів, але кажуть що морадери пройшлись. Попало по сусідському гаражу. Поруч з нами, 800 метрів, приватний комплекс, біля ного Буда танкова дорога. От він постраждав.